Моя історія почалася там, де закінчується суша. Я рибалка в третьому поколінні. Мій світ — це ритм припливів, крики чайок, сіль на губах і сітчастий візерунок на долонях від мереж. Я розумію мову хвиль краще, ніж мову людей. Але все змінилося після шторму. Не фізичного, а того, що прийшов з материка. Великі траулери, які вичорпували все з моря біля наших берегів. Маленькому рибальському човну, як мій, годі було змагатися. Мої улови скоротилися втричі. Кредит на ремонт судна, ліки дружині, навчання синові — усе це зависло на мені, як важкий якір. Я почав ненавидіти море, яке мене годувало. Воно стало мовчазним, скупим, чужим.
Дні проходили одноманітно: вихід у море на світанку, мізерний улов, повернення, підрахунок збитків. Вночі я не міг спати, слухаючи, як дружина тихо стогнала від болю в сусідній кімнаті. Почуття провини мене пожирало. Я був господарем цієї хатинки, але не міг її вберегти. Одного вечора, повернувшись з моря порожнім, я не пішов додому. Пішов в портовий бар, де збиралися такі самі, як я. Хтось розповідав про те, як спробував "розважитися" в інтернеті, щоб не думати. "Заходь через
vavada зеркало, — сказав він, — там хоча б трохи адреналіну, а то ми тут всі як привиті".
"Дзеркало". Це слово застряло в голові. Я пішов не додому, а до сина. Він далі навчався в місті, але в нього залишився тут старий ноутбук. "Тату, — сказав він, показуючи, — ось браузер. Шукайте те, що потрібно". Я чув, як він називав мене на "ви". Відстань між нами була більшою, ніж між берегом і горизонтом.
Я зайшов. vavada зеркало. Картинка на головній — яскрава, ненатуральна. Але там була одна гра — "Goldfish". "Золота рибка". Іронія долі. Я клікнув на неї. Зареєструвався, ніби ставив сіті. Отримав бонус — як халявну рибину, що потрапила в сітку. Я запустив гру. На екрані плавали віртуальні рибини, яскраві, мультяшні. Мене це образило спочатку. Але потім я побачив, що треба "закинути вудку" — натиснути кнопку. Це було знайомо. Я натиснув. Вудка закинулася. Рибина підплила. Клюнула. І на моєму рахунку з'явилися цифри. Це було смішно. Я, рибалка з 30-річним стажем, ловив мультяшних риб в інтернеті. Але в цей момент я не думав про реальне море. Я думав лише про кнопку, про вудку, про результат.
Я почав заходити кожного вечора. Після моря. Це був мій спосіб "відрядитися". Я не грав в азартні ігри. Я "ловив". У грі "Pirate's Treasure" я "відкривав скрині". У грі "Ocean's Blessing" — "збирав кораблетрощі". Мої дії в грі нагадували мою справжню роботу, але без болю, без ризику, без розчарувань. Тут я завжди міг спіймати щось. Це лікувало мою психіку.
А одного разу, граючи в "Goldfish", я активував бонусний раунд. Екран перетворився на підводний світ, де треба було обирати корали, щоб знайти скарби. Я обирав навмання. І одного разу, обравши червоний корал, я отримав "мега-улов". Цифри на рахунку збільшилися в рази. Це були реальні гроші. Не мільйони, але сума, за яку можна було купити дружині місячний курс ліків, які нам не покривала страховка.
Мої руки тремтіли, коли я виводив кошти. Це не було щастя. Це було полегшення. Як коли після довгого шторму ти бачиш, що твій човен цілий. Я купив ліки. Дружині стало легше. Вона посміхалася. Ця посмішка була дорожча за всі улови в світі.
Щось всередині мене зламалося тоді. Зламався ланцюг відчаю. Я почав дивитися на море іншими очима. Я згадав, що колись любив його. Я почав експериментувати: став ставити сіті в інших місцях, використовувати інші наживки. Не тому, що мав на те гроші, а тому, що знову відчув цікавість. Азарт дослідника.
Мій син, дізнавшись про ліки, приїхав додому. Ми сиділи вечорами, і я показував йому ту гру. "Дивись, — казав я, — ось таку рибину я колись спіймав, справжню". Ми розмовляли. Вперше за довгі роки.
Море не стало щедрішим. Але я став сильнішим. Зараз, коли я виходжу в море, я знаю, що є місце, де я завжди можу "спіймати" маленьку перемогу. Не для багатства. Для віри. Іноді, щоб навчитися знову говорити з океаном, потрібно спочатку почути його в дзеркалі екрану. Він там теж є. У вигляді мультяшної рибки, що приносить не стільки золота, скільки надію.